— А в јого хиба је? — запитав Чіпка про свого супротивника.
Секретарь гльанув, јак пјатака дав, і знову шморгнув носом.
— Підожди, — сказав він Чіпці, јдучи в хату.
Жде Чіпка годину, жде дві, жде вже ј три… Бачить він: льуде то приходьать, то виходьать з суда, а јого все не кличуть… Бере јого нетерпльачка; нудитьсьа він… Коли це — виходить сторож:
— Іди до секретарьа! сказав — і повів Чіпку аж через три хаті, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
— О-о! вже повів… чује муха, де струп! — сміјалисьа вони в слід Чіпці.
Чіпка ввіјшов у невеличку хатку, де сидів секретарь, обложениј кругом ділами. Сторож вијшов — і прихилив двері. Оставсьа Чіпка з секретарем віч на віч.
— Ага! — гльанувши на Чіпку, сказав секретарь, та ј знову впјав очі в діло.
Чіпка стојав у порога; мовчав.
— То тобі Порох прозьбу писав! — не дивльачись у вічі, спитав знову секретарь, нахилившись над ділом — і шчось черконувши пером.
— Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало…
— А шчо дав?
— Нічого не дав.
Секретарь нејмовірно гльанув на Чіпку.
— Знајеш шчо?… почав він — і запнувсьа. — Јак пјатьдесьат рублів, — то ј діло можна поправити…
— Х-хе!… хекнув Чіпка, не то усміхајучись, не то дивујучись.
— Чого то хекајеш?
Чіпка мовчав.
— Аде ж та правда, коли так?! — у голос подумав він.
