Чіпка стојав одсторонь коло одного стіжка, та в земльу дививсьа, міркував шчось.
— Ој, веј! за цеј гніј? — скрикнув жид.
— А по чому ж ти думав?
— По копі з сагом… більсе не мозна дати…
— Іди ти к бісовому батькові — одрубав Чіпка, та ј пішов сам до хати.
Лушньа та Пацьук зосталисьа на току з жидом.
— Це, Овраме, — каже Лушньа: за таку ціну ти ніде не купиш.
— Це не такиј хліб, Овраме, јак ти думајеш, — увернув Пацьук: — це хліб хазьајськиј. Ми це знајемо. Ми знајемо, јак він сіјавсьа, јак і складавсьа… Тут хіба зверху трохи затекло, а то тобі — јак порох сухе… Ось дивись! — Та ј висмикнув з середини стога жменьу жита.
Жито було справді добре: колоски товсті, довгі, повні сухого зерна.
— Ось на, подивись — јаке жито.
Жид хоч сам уже вименав колоски ј роздививсьа певно добре, шчо то за жито; а про те шче взьав колосок у жменьу, вимньав і зозгльадав зерно. Лице јого нічого не виказували — ні похвали, ні огуди: тільки ледве примітні искорки зажевріли на одну хвилину в јого чорних очіх, та ј ті потухли… Він почухав бороду.
— Не скупись, Овраме, — пристаје Лушньа: — ми тобі јого ј вимолотимо, до розуму доведемо.
— Ну, сцо з, не скуписьа? За вісцо јого більсе давати?!
— Јак за ві-шчо? — за хліб! Гльань: јак одно тобі зерно. Чисте, повне… не молоте б јів! — Лушньа справді взьав кілько зерен у рот — і жував.
— Та сцо з по карбованцьу?!…
