Тим часом заблишчало світло в розбиту віконицьу; скрипнули хатні двері; дзенькнув засов коло надвірніх, — корчма роззьавилась — і всіх проглинула…
Не вспіли хлопці посідати, — де не вродилосьа півкварти горілки, пів-хліба, миска солоних огірків. Товариство зараз же нальагло на јіжу, на горілку… Не пројшло години, јак усе те було зметене.
— Ну… а де з та псиницьа? питаје жид.
— Та пшениці не питај, — Лушньа јому: — ми добудемо…
— Та ја знају… Сце б такиј звавиј козак, та не добув… з пекла достане!
— То̀ то ж… А ти кажи: по чому за мішок даси?
— Та сцо з? — семигривенника…
— Ах, ти свиньаче ухо! гримнув на всьу хату Чіпка. — За мішок пшениці — семигривенника?!
— Ну… сцо з, сцо за місок?… Ја все знају, јака то псеницьа… сце часом… криј бозе!…
І почав чухати рижу, довгу, клочкувату, бороду.
Чіпка широко роскрив очі ј з дивовижоју гльадів то на жида, то на товариство, не мов питав: про јаку се пшеницьу толкује жидьуга?!
— Ну, добре, — замена Лушньа: ти, Гершку, нашого не схочеш…
Виліз зза столу; — беретьсьа за шапку, лагодитьсьа з хати…
— А коли з тебе, Тимохвіју, дожидати?
— Да так… — замньавсьа: — перед світом… одказав жидові тихо.
— Ну-ну… гльади!… Бац, і півкварти випили…
— Ну, так шчо, шчо випили?
— Хіба ја заліју, ци сцо?…
— Еге ж… То перед світом дожидај. — А ну, хлопці, ходім! гукнув на товариство.
Усі повилазили зза столу, понатьагали шапки, — вијшли з хати, запаливши льульки. Ішли вони купоју, всі
