— Галочко!… побіјсьа бога… шчо це ти кажеш?… Шчо б ја?… мене заріж… мене задави…
— А Сидора?… га, Сидора?…
— О-ох!… Ти не знајеш, Гальу, јак мене завіјна вхопила… Пече мене… оттут пече… мов хто жару насипав…, — показује на груди.
Гальа мовчала. Замовк і Чіпка. Підвівсьа з місцьа, став ходити вподовш хати, та блукав страшними очима по стінах… Зробилосьа тихо, важко. По задуманому личку видно було, шчо Гальа думала јакусь кріпку думку, — та зразу не зважувалась сказати…
Аж — ось — загорілисьа в нејі шчоки; заискрили одрадоју очі, — роздались, побільшали; одкрилисьа уста від напору спертого в грудіх духу, — аж пашить Гальа, јак у вогні горить…
— Знајеш шчо, Чіпко?… Може, шче не все пропало… Ја скажу матері… може вона батька вмовить… Тільки ось шчо…
Чіпка насторочив уха, пильно дививсьа на Гальу.
— Кинь ти житьтьа таке! скрикнула, та аж поблідла.
— Јаке?
— Чуже добро грабувати, льудеј убивати!
— Галочко!… Ніхто на світі не скаже, шчо б ја кого вбив… Хіба обороньајучись, руки не здержав…
Засовалась Гальа на місці; очі знову засвітили хижо; лице затіпалось.
— Прокльатиј!… каторжниј!… загукала вона на всьу хату. — Обороньајучись?!… від кого обороньајучись? Лізеш у чужу хату красти, та хочеш, шчо б хазьајін не ловив тебе?… Злодьуго!
— А вони?… вони хіба крашчі? нажилисьа з нашојі праці, та ј панујуть… А тут… хата валитьсьа; мати стара; сам копи не заробиш у день… Треба јісти; треба ј одьагтисьа… Јак же јого жити, Гальу?… Та хіба
