— Ти, Гальу, добра… Ти — жаліслива… казав Чіпка, обнімајучи јіјі, а в самого по сумному виду мишка бігала ј голос дрижав від спомину… Та чи то ж одна моја мати така?… Хіба одні ми?… Сотні, тисьачі, тисьачі тисьач отак тьагли ј тьагнуть своје злиденне житьтьа… І ніхто на те не вважаје; нікому не маје діла до того; ніхто на те не дивитьсьа; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своје?… кому не бајдуже?… Оттим хіба беззахисним льудім, шчо з голоду мруть?!… Не дивуј же, Гальу, шчо ми своје одбірали силоју…
— Не нагадуј, не нагадуј… Христом богом мольу, не нагадуј мені про те, Чіпко! — молила Гальа, шче дужче горнучись до јого. — Јак ја здумају про те, то в мене розум мутитьсьа, в вічіх червоні пльами замріјуть… Хіба не можна було без того обітисьа?… Працеју, хоч тьажкоју, кревавоју працеју; та чесноју — свого добути?…
— Працеју?… Гм… Нічого, Гальу, працеју не вдіјеш… Один з нејі вискочить, а десьатьох вона задавить!
— Адже от — Грицько… З бідности вијшов у льуде… І спокіјниј, і шчасливиј… а все через працьу…
— Та праці, Гальу, нігде приложити!… І те — чуже; ј того — не можна, ј того — не роби… Ніјак рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…
— Ти думајеш, Чіпко, шчо справді в усіх такі думки? Јіј-богу, ні! Лушньа такиј чоловік, шчо купить і продасть; Пацьук, — аби јому погульати та поспівати, наробити дешпоту; а Матньа — шчо б нализатисьа от по сьу!… Хіба јім у голові працьа? Хіба вони думајуть, де своје, де чуже?… Або москалі? Цілиј вік јого вчать не дивитись не тільки на чуже добро, а ј на житьтьа!… Хіба вони таке думајуть, јак ти?… Він собі јде прьамо за дльа того, шчо б порабувати… шчо б чужим добром пожити… Так у них, у москальах, було:
