нешчасниј; хваливсьа јіј својеју надіјеју на університет, — коли б тільки рублів з півсотні грошеј. Сестра назвала јого думку „дурницеју“, — рајіла јти куди небудь у канцельаріју „хліба заробльати“. — Шавкун не послухав сестри. Зібрав, јакі позоставались, манатки, звјазав у клуночок, хотів піти „на отчај“ шукати долі. Сестра зжалилась, виньала з скрині тридцьать карбованців — останні гроші, јакі вона про чорниј день ховала від свого недбалого чоловіка, — отдала братові. Шавкун попрошчавсьа, пішов. — Через місьаців три написав сестрі вже з Кијіва, шчо він таки свого доскочив, — зробивсьа студентом. — Јак і з чого він жив, — проте тільки він та бог відаје; одначе вижив два роки. Та стариј гріх знову прокинувсьа, завів јого на третім курсі в темну, а з темнојі — на вулицьу… Опинивсьа Шавкун серед великого города, без шага грошеј, без знајомих льудеј без веселих товаришів, котрі тепер јого цуралисьа, з одноју бідоју — „вовчим білетом“ в кешені… Сказано: хоч у Дніпро з мосту! Шавкун у Дніпро не кунувсьа, а покинув Кијів, покинув товариство, книжки (і потім було ніколи не загльадав у них, — не льубив, јак шчо ј росказујуть про них), — та ноги на плечі — побрів у Гетьманське. До сестри јти було соромно. Шавкун пішов до свого товариша молодчих літ, — знакомого нам Чижика, котриј служив тоді в опеці. Чижик порадив піти до когось старшого, попрохатись. Шавкун пішов, упросивсьа в опеку, де јому обіцьали, јак приліжатиме, давати по десьать гривень у місьаць. Шавкун і тому радиј. Став він виводити стрічку по стрічці, списујучи копіјі; став одбирати спершу по десьать гривень, далі по двадцьать, а через рік діјшов до трьох рублів. Зробивсьа паничем — хоч куди! Тихиј, слухньаниј, до старших привітниј, став Шавкун кидатись у вічі старшим: забачить здалека, — шапку здіјмаје, а Васильа Семеновича вгледить, — у појас кланьајетьсьа. Паньуга помітив „покірне тельатко“, звелів перејти јому з опеки до
