— Отак він і з татусем, — каже Гальа. — Јак пристав… Татусь, правда, довго таки не подававсьа. А тут — підскочила јакась лиха година, — треба в стан… Так він перше ніж у стан појіхав, взьав та ј одвів до Дмитренка пару конеј.
Дмитрепко чоловік правдивиј — не одурив Чіпки. Через місьаць післьа того котить він Пісками, та прьамісенько під Чіпчин двір. „Тпру!“ — спинили конеј перед порогом. Гальа ј Мотрьа разом кинулись до вікна подивитись — хто там.
— Никихвор Іванович дома? — питаје јіх становиј з повозки.
Гальа хотіла було одказати, шчо нема, та — почервоніла, несчуласьа сама, јак промовила: — Дома.
Тут і Чіпка нахопивсьа: вијшов на зустріч, здоровкајетьсьа.
— Оце ја до вас у гості… Буде де переночувати? — питаје становиј.
— Коли ваша ласка, — просимо до хати! — запрохује Чіпка.
Повходили в хату. Дмитренко скинув з плечеј верхнього балахона, струснув пил, потьагсьа, зіхнув на всьу хату, јак добриј віл ревнув, — аж Гальа вигльанула з кімнати, та опустивсьа за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика, — сів навпроти гостьа.
— А знајете, чого це ја до вас пријіхав? — питаје, знову позіхнувши, Дмитренко.
— А бог вас знаје… Звісно: ваше ділове — станове, — знај јіздити…
— Еге ж, еге… А ось ја вам новину привіз.
Гальа одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у шчілину, а зза плечеј у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: јаку там становиј новину привіз.
Дмитренко скинув очима на Гальу.
— Це, мабуть, ваша жінка?
— Моја, одказав Чіпка.
