горілку. Шчо јого робити? Де б јого руки зачепити? — „Ти б, чоловіче, раје Лободиха, пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?“ — А справді, одказује Лобода, та прьамо до Чіпки. Чіпка порадитьсьа з Галеју, — ј уродитьсьа в Лободи весільльа — цілиј тиждень појізжане пјуть та гульајуть.
— Нема чоловіка добрішого, јак у нас Чіпка! — хвальатьсьа пісчане; ј здіјмајуть шапки, шче з далека побачивши Чіпку.
Та хіба одні пісчане?
Вештајучись раз-поз-раз по јармарках, промислујучи полотнами, став Чіпка відомиј на цілиј повіт. У тестьа јакось раз зострівсьа з становим Дмитренком — тим самим, шчо прозвали „кобильача голова“ за те, шчо льубив дуже менджувати кіньми. Чіпка ј становому подобавсьа. Удруге стрілись вони на јармарку — ј стали сватами. Становому подобавсьа молодиј Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко ј пристав: проміньај, та ј проміньај! Довго Чіпка не згожувавсьа, — та нічого не вдіјеш: проміньав. Становиј собі взьав доброго молодого жеребчика, шчо аж кров крізь шкуру світилась, а отдав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коньа, котрого продали з полку, јак розбивсьа на ноги. Дмитренко ж такиј радиј, дьакује Чіпці, обішчаје до јого в гості зајіхати. А Чіпка дививсьа на драбастого, мов уперше на віку коньа бачив, спльунув, та ј замовк.
Пријіздить з јармарку до дому. Випрьаг конеј; увіјшов у хату; поздоровкавсьа з матірју; поцілувавсьа з Галеју.
— Гальу! каже. Сподівајсьа гостеј…
— Јаких?
— Становиј буде.
— Чого він тут забув? потаје Гальа дивујучись.
— Скучу, каже, за драбастим конем, та ј до вас заверну, — жартује Чіпка.
— За јаким конем? Шчо це ти бо-зна шчо верзеш?!
Чіпка тоді росказав, јакого зробив міньака.
