Випав удушливиј день саме серед гарьачојі пори жнивів. Сонце стојало над головоју, јак сковорода, роскалене, та, — наче огнем, — пекло. Пшеницьа осипаласьа: льуде не вспівали вхопити. Під такиј час кожна хвилина дорога сельанинові. А тут — кидај своју роботу, јідь у гласні!
Пани позјіздилисьа. У Гетманському, коло нового будинку пана Польського, стојали в три рьади карети, брички, наточанки. Попријіздили не тільки гласні. Багато најіхало з повіта ј так собі цікавих панів подивитисьа на нове диво, та послухати, шчо то за земство.
Прибули ј прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозоју ніколи шче не знали ніјакојі служби. Між гласними — сельанами можна було помітити двох крепацьких старшин: один — з Пісок, другиј — з Рудки.
Пани гомоніли в горницьах; крики та реготи доносились з хати на улицьу. Сельани, попријіздивши на обивательських шкапіјках (де хто привіз разом і подушне), росташувались коло будинку, нарізно од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницьами: кожен ховавсьа од душнојі спеки, шчо несамовито пекла — палила. — Оддалеки козацькојі старшини, сидів під горницьами ј Чіпка, рьадом з Лозоју, не далеко від рундука. По праву руку — кучері панські, по ліву — „пјавки льудські“, јак колись Чіпка обзивав сільську старшину. Јому було тепер јакось нејаково… Кучері позлазили з козел, де-хто підіјшов до знајемих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилисьа врожајами; жалкували, шчо пријшлосьа такиј гарьачиј час прогајати. Чіпка си-
