шов з хати, та проходив по-надвірју мало не до світа білого.
На другиј день појіхав Чіпка до тестьа. Тешча ј жінка стріли јого перельакані. Вони повели јого в колишньу Галину хатину. Јавдоха шчось довго-довго шептала јому, ламајучи руки. Вона була, јак полотно, бліда — перельакана. Галин погльад світивсьа тьажкоју мукоју. Прикро ј глибоко дивилась вона на чоловіка, не мов казала: „Он, бачиш!“
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Јавдохоју, він пішов у світлицьу. Звідти доносилось до них страшенне стогнаньньа. У світлиці на ліжку лежав Максим, переглувшись у двоје. Раз-поз-раз з грудеј у јого виривались тьажкі „охи“, раз-поз-раз він схопльувавсьа руками за перегнуту спину. Јого мучениј вид уразив Чіпчине серце, — аж забігала мишка… Јавдоха підступила до недужого.
— Максиме! обізвалась вона.
— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.
— Чіпка пријіхав.
— Тату! здорови були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
— О-о-х!…
— Чого се ви?…
Максим несамовито скрикнув — і схопивсьа обома руками за спину. Скривлениј у рота вид показував страшні болі. Він похлинувсьа, закашльавсьа… Забулькотіло в грудіх; Максим виправивсь, тріпнувсьа; роскрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останьніј погльад — погльад наглојі смерти… Јавдоха мершчіј накинула на вид чорниј платок.
Јак підньали платок, — Максима вже не було… Мука застигла в јого на лиці! вигльадала широко роскритим — скривленим ротом, витрішчиними очима…
Гальа гльанула — ј скрикнула… „Умер!… умер!…“ кричала вона не својім голосом, вибігајучи в кімнату ј кидајучись на ліжко лицем у подушки.
