нарошне, вилазить на верх, наче јаке страховишче, льакаје тебе… На ві-шчо ж воно вертајетьсьа? на шчо воно здалосьа мені?… Воно перестріло мене, перејшло мені дорогу тоді, јак ја хотів јого слід затерти…“ І спливаје јому на думку земство, з својіми плутошчами та хитрошчами, з својеју образливоју неправдоју… „Воно мені нагадало про те… Ја хотів јому останніј вік оддати, а воно мене завертаје до старого… Хіба в земстві не ті льуде, шчо ј були?… Хиба вони в один раз перемінилисьа… Чого ж јім можна служити?… Чому мені ні?… Кожен з нас несе гріх за собоју… Чого ж одному прошчено, — один забувсьа про јого, наче спокутував… А мені — нема ні забутьтьа, ні спокути… І не карали — ј винуватиј… Де ж та правда на світі?!“
Зовсім смеркло. Льуде ј світ спочили. Льагла вже ј Мотрьа. Тільки один Чіпка не льагаје: ходить, нудитьсьа, карајетьсьа… З хати надвір; з-надвору в хату.
— Чого ти, сину, тупајеш? Чому спати не льагајеш?
— А вам спитьсьа? неласкове одказав він,
У голосі јого забренчала давньа туга. Материне серце почуло јіјі зразу — ј зльакалосьа.
— Спитьсьа ж… ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора.
— Ну, то ј спіть, коли спитьсьа, — мньакіше сказав Чіпка, та ј опустивсьа на лаву.
У хаті темно, тихо. Мотрьа тихенько зітхаје…
— Мамо! обізвавсьа Чіпка.
— Чого, сину?
— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!
— Господь јого знаје, сину. Коли більше буде отаке заводитись, јак тепер; то певно, шчо ј тијі не стане, јака тепер је…
— Ні, мамо… Видно, — ніколи не було тијі правди… ніколи ј не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…
Мотрьа нічого не одказала. Чіпка зньавсьа, знову виј-
