Та злізла з печі, впала на вкольушки перед образом, та тихо ј чуло молиласьа, бјучи земні поклони. Не чула вона, коли ј треті півні прокричали; не помітила, коли почало на світ благословитисьа. Од шчиројі молитви одідрав јіјі, розбуркав, несамовитиј крик та стук у вікно.
— Ра-а-туј-те… Ој… рат-у-у-јте!… кричало шчось під вікном молодим дитьачим голосом.
Мотрьа кинулась до вікна.
— Хто там?… питала вона з хати.
— Це ја… ратујте… хто в бога вірује… Одчиніть… пустіть… аж плакало, та просило.
Мотрьа тихенько вијшла на двір — та трохи не омліла… Перед неју стојала літ десьати дівчинка, в одніј сорочці, објушеніј кровју, боса, розхрістана, розпатлана, — стојала ј трусиласьа…
— Шчо се?… шчо з тобоју, дочко?… чија ти?… де ти була?… звідкільа вирвалась?… тремтьучи сама всім тілом, питала Мотрьа дівчину.
— Ој, лишенько… бабусьу… Ој… горенько тьажке…, — з плачем, ледве вимовльала дівчинка. — Ја з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… пострельали… батька… ј матір.. діда… бабу… дьадьків… дьадину… маленького братіка… всіх… усіх… Одна ја зосталасьа… одну мене не знајшли… втекла…
— Јак утекла?
— Појіхали… запалили хату, ј појіхали… Ој… о-ој! бабусьу… горенько мені!… скрикувала дівчинка, хапајучись рученьатами за Мотрьу, — бојаласьа, шчо б та бува не втекла…
— Цить… ци-ить, моја дитино! — зацитькувала Мотрьа. — Ја знају, хто ті розбишаки… Мовчи!… То міј син, кльатиј!… Цить… а то, јак почује, — не животіти тоді ні тобі, ні мені…
Дівчинка прихилиласьа до Мотрі, та тихо схлипувала. Мотрьа ввела јіјі в хату.
— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче
