Лежить баба на столі в хаті. Хрест у руках, свічка в головах. Та ж баба, — тільки очі запльушчила, рот сціпила… Пријшов піп, дьак, зіјшлисьа льуде, взьали бабу, однесли на кладовишче, опустили в јаму, загребли… Мотрьа плаче. Чіпка не плаче… Јому тільки чогось страшно, жалко… „Нема баби…“ дума він. „Умерла баба… не буде більше баби… Смерть узьала бабусьу… льута смерть… А шчо ж то за смерть?… Хто знаје?…“ Темна мара устала в Чіпчиніј думці, јак страшидло јаке, холодне, непривітне… Говори, дивись, — а тут… зуби сціпило, јазик одібрало, очі заклепило… Кидајуть у земльу, — темнота непривітнаја, німота нерозгадана, холод та морок!… Ось і червьак плазује — холодниј та слизькиј, аж напинајетьсьа, аж звивајетьсьа, поспішајучи до тіла… Приліз; приложив свіј червониј роток — јак невеликим свердликом, проточив дірочку в тілі ј — попјавсьа… По јому аж хвильа заходила, — так він натужувавсьа, точив… Ось уже тільки половинку видко, ось тільки хвостик крутитьсьа зверху… і хвостик пропав… тільки слизота слизотить з незакритојі дірочки… А там — дивись — і другиј пнетьсьа, третіј, четвертиј… Подірчавіло тіло… Чутно глухиј стук. То одвалиласьа одточена частина тіла… Черви заворушилисьа, піднімајучи вгору својі хвостики…
„Ух!… гидко… страшно!…“ Чіпка здрігнув. „І від кого се?“ запитувала јого зльакана думка. „Кажуть від бога?… Смерть від бога?… темна німота… черви… все від бога??!… Господи боже! не вже це треба?… І дльа лихого јого багато, а то ж дльа доброго?… А баба така добра була, до всіх добра… І так каратисьа?… Чи дльа всіх воно однаково?.. Де ж тоді правда?… Ој, ні, ні! тут шчось та не так, — тут шчось друге, инче…“
Задумавсьа, загадавсьа Чіпка… Зробивсьа — аж страшниј; помарнів, похньупивсьа, дивитьсьа јакось чудно… Зведе оце на тебе очі — і нічого не бачить; клич јого — не
