часту хмарку, шчо заступала сонце; воно з-під нејі виплило в својіј пишніј красі — ј обдало јіх хвильами блискучого світу, наче горьачим золотим дошчем осипало. Жита зашамотіли, піднімајучи до-гори својі похилені колоски.
Дівчина прьамо гльанула Чіпці в вічі; — јак раз стріласьа з јого очима, — та спустивши в низ довгі ј густі віјі, — запитала:
— Де ти був, шчо так довго тебе не видно було? чому ти сьуди не приходив?
— Ніколи було, — не признајетьсьа Чіпка, а сам собі подумав: чому ја јіјі не зустрічав тут?
— Шчо ж ти робив? — вона јому.
— Коло хазьајства…
— А в тебе земльа шче де је?
— Ні, нема.
— А хата је?
— Је.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пісках. А ти де?
— Тобі на ві-шчо?
— А ти ж мене питала…
— На шчо ж ти росказував?
— Скажи хоч: јак тебе звуть?
— Так јак хліб жујуть…
— Чија ти?
— Батькова та материна…
— Чудна ти!
Він приліг грудьми на земльу, підпер своје лице обома руками під шчоки, та пильно-пильно задививсьа на нејі.
— Чи ти справді налагодивсьа мене ззісти?… Чого ти витрішчив очі?
— Бо хороша дуже…
Вона всміхнуласьа, навела на јого својі чорні очі — гльдила ними, вабила…
