всьачини — машинеріјі, окульарів, хліба, ковбас, свиньачих окост; чи надзеркальні в чоловічиј зріст вікна, з котрих визерали на улицьу, до ладу розставлені — різні золоті ј срібні виробки, пістріли всьакими колірами ситці, шовкові сајети блишчали, мньакі оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, јак живі вабили носа поньухати… По улиці, з одного ј з другого боку, снували лавами льуде; по середині, битіј камінем, гуркотали карети, кальаски, хвајітони; дзеренчали звозчицькі дрожки…
Заробітчане проходили мимо магазина з дитьачими цьацьками.
— Дьадьку Остапе! обернувсь Грицько до одного з својіх: — шчо то?
— Льальки.
— На ві-шчо?
— Панам на играшки…
— А дивітьсьа — шчо то за звір — роззьавив так страшенно рота, не мов тебе ззісти хоче? Гльаньте — јак у роті червоно!… А зуби јакі?! От, јак-би такого випустити, та піјмав він кого на зуби!…
— Хиба, ти думајеш, він живиј? То зроблено з чогось.
— Не вже? Де ж таки?! Ви гльаньте: он јак у јого очі блишчьать!
— То шчо, шчо блишчьать? І очі јому шкльанні повставльали…
— А чого ж він такиј страшниј? І на ві-шчо робити таку страшну играшку?! допитувавсь Грицько, пригльадајучись кріз шкло на нејі.
— Та хај јому цур! Ходімо… а то шче тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна льалька. „І шчо воно за звірьука? думав він. Грива тобі — јак у коньа; а сам, — бог јого знаје, на ві-шчо зхоже! А льуте мабуть?… Льутішче вовка!… Не даром рота роззьавило, зуби вишчирило… А чи воно то можна
