— Не біјсь: не твојејі натури! одкаже Грицько, та ј знову за косу.
Одначе, јак не шчиро нальагав Грицько, јак з мочі не рвавсьа, а пријшлосьа під осень лічити заробітки, — тільки сотньу ј налічив!
— Воно ј добре, дума сам собі, оже все таки трохи. Шчо ти з сотнеју вдіјеш? Поганенькиј грунт можна купити, — так же до грунту шче багато треба. Де ти, об ві-шчо руки зачепиш?… Хіба на зіму зостатись?
І справді Грицько зоставсьа. Сельане пішли назад до-дому, а він потьаг далі до Ростову. На дорозі зустрів він таких, јак і сам.
— А куди? завжде питали јого подорожні.
— До Ростову.
— Не ходи до Ростову, — ходім до Херсону! рајів јому один з них.
— Чому?
— Там малиј заробіток, а в Херсоні на корабльах дуже добриј.
— За те ж далі.
— На півтижньа… То шчо? Ходім!
— Та чи ходімо, то ј ходімо, — подумавши, одказав Грицько, та ј пішов з льудьми.
Пријшли вони в Херсон шче зарані, обіјшли город; роздивилисьа; пішли на пристань.
Лиман перед јіх очима — скільки засьагнути — лелів; по јому, мов великі палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а між ними ј параходи снували. Льуде на пристані, јак черва ворушилисьа, бігали, всьаку всьачину виносили, кричали, гвалтували.
— По полтиннику од сотні дошчок! кричав хазьајін з плоту. Народ біг туди.
— По три семигривенники! кричав з другого, — і народ, јак хвильа, кидав цеј плот, — перебігав до другого.
— По карбованцьу день! кричали з судна.
— По карбованцьу з четвертаком! По півтора! —
