і провідајуть… не то, шчо січове товариство, котре всьуди несе смерть за собоју!
Івась післьа того хиливсьа на матирину руч. На другиј день уже він не рив ровів, не копав шаньців, не висипав окопів і не брав јіх з боју; а ходив собі по вгороду або по польу, та весело виспівував.
Такі речі разом вривалисьа в Івасеву голову. Дитина сама не знала: шчо робити, кого слухати. Оце батько роскаже про најізди на Туреччину. На другиј день Івась і војује з неју. А тут мати, у вечері, својім пестивим голосом нашепче дитині про льубов до всього живого. Івась кидаје својі бојішча та рујнованьньа; льубујетьсьа красоју світовоју, квітучими рослинами, живлом усьаким, — пестить козачків, сонечко, коників; слухаје дзвінку жајворонкову пісньу… Гльане батько на дитину: тој Івась, та не тој! — не висипаје окопів, не рије шаньців, не бере јіх бојем…
— А шчо ж ти, Јване, не береш свого Берестечка? питаје батько.
— Не хочу!
— Чому?
— Мати не вельать…
— Чому?
— Кажуть: грішка змалечку привчатись, јак з льудьми битись… Треба з ними в миру жити!
— Бреше мати! То з добрими, то ј в миру; а з лихими, — коли јіх не вкладеш, то вони тебе вложать…
Оже важчим здајетьсьа Івасеві тихе, льубьазне матирине слово, ніж суворе та грубе батькове. Так шчо, јак повернуло Јвасеві на шіснадцьатиј рік, то він зовсім покинув играшки в бојі — та став ходити більа волів, додивльатисьа до плуга, до борони. Спершу ј це все було хлопцеві за играшку; а далі — увіјшло в јого шчоденні звичајі, близько припало до серцьа. Став він уже більше нудьгувати тоді, коли підласиј, або сіриј віл захворіје, — ніж од приповістки батьковојі за татарськиј набіг…
