я запізно“ (Too early seen unknown and known too late) чи Ізольди: „Мені обраний, мені втрачений“ (Mir erkoren, mir verloren)! це є ніби квінтесенція індійського „vipralambha-rasa“![1].
Сучасний індійській критик Ранґачарья [2], аналізуючи з великим тактом і тонким почуттям елегію Калідаси і відтіняючи всю напруженність пристрасти її героя, що він доходить до повного самозречення, аби вирятувати й підтримати життя коханої істоти, доказує, що це „самозабуття в коханні“ (the pathos of selfforgetful love) і є ґрунтовний раса поеми.
Чи може європейський смак „покуштувати“ поезію „Хмаривістуна“? На це відповів великий Гете більш за 100 років. Але що-до обґрунтування „споріднености душ“ слід навести тут найхарактернішу для індійської, але не властиву для європейської психології цитату з самого Калідаси (Шякунтала. Дія V, ст. 2).
|
На гарне дивлячись та чуючи чудові звуки, |
Але й тепер другий геніяльний індійський поет, філософ і музика Рабіндрантх Таґор, що стоїть на чолі сучасної індійської думки й творчости, закінчуючи собою довгу, майже трьохтисячнорічну низку поетів, починаючи з співців Ріґ-Веди, мудреців Упанішадів, через Вальмікі, Ашваґхошу, Бхасу, Бхартрхарі, Дандіна, Калідасу, Бхавабхуті, Джаядеву, їхніх наступників і сучасну новоіндійську народню поезію, дійшов всесвітньої слави, він теж звертається до „Хмари - вістуна“ неначе до ідеального символу:
|
Не знаєш ти різниці між істотами живими й неживими. |
- ↑ Індуси тим більш можуть „куштувати“ смаку „Трістана“, що сама музика Ваґнера з усіх європейських композиторів їм подобається найкраще, як за це свідчить у свойому гарному творі, присвяченому індійській музиці, Стренгуез (Strangways. Musik of Hindostan. Oxford. 1914. p. 424). Hindus have said to me more than once that they like Wagner best of our music.
- ↑ Rangacharya 1. c. p. 20 — 31, 89 — 92.
