Втрата Лесї Українки для нас, — це — велике глибоке горе: в її піснях і творах відбивались почування й жаль не тільки нашого краю, але й всіх людий. Вістка про її смерть надійшла в часописях разом з приказом российського мінїстерства внутрішних справ зробити дослідування по селах і великих містах, чи є де-небудь, українські книгозбірнї, товариства, каси, та де саме прилюдно вживають нашої мови для громадських зносин. Це все, звичайно, щоб учинити нові нам шкоди... А Леся Українка повсїгди обурювалась, проти всякого утиску й рабства. Вона прославляла мучеників за свій край, його співцїв, його божество. Ось що каже вона про тих, що любили у нас свій народ:
„Були й за гетьманів співцї...
Нїхто їх не брав під свою оборону,
Нїхто не спускався з найвищого трону,
Щоб їм удїлити хвали,
Чоло не вінчали лавровії віти,
Тернів не скрашали ні злото, нї квіти,
Стражлали співцї в самотї“
Леся Українка терпіла від тяжкої недуги. А всеж таки глибина її любови до народу перемагала все й ось як вона зверталася часом до неба із молитвою:
„Вволи мою останню волю
Хай з ворогами й я сконаю,
Та дай помститись за недолю,
За сором мій і мого люду!
Дай силу давню на хвилину!“
