людей. Нераз сидів він по тюрмах, терпів голод і холод, і тепер ще вболїває душею, чуючи, як у Россії гнїтять наших земляків. Кожному селянинові поступовому в Галичинї відомо, хто такий Павлик. Разом зі славним однодумцем своїм, Михайлом Драгомановим, Павлик дуже дбає о те, щоб вільнїйшими були люди, щоб освіченими поробились селяни-хлїбороби, щоб наша Україна цвіла як мак на городі і займала почесне місце в цїлком вільній спілцї всїх инших европейських народів; щоб було в неї своє самоврядуваннє, своє слово, своя правда...
В такі часи, коли в країни
Віднять бажають слово й рух,
Коли в руїни повернути
Воліють серце, мову, дух, —
Скотилась зоря України,
В ночи з темнїючих небес...
...Не має слів... О чом на світї
Ми вже не діждемо чудес?!
О чом для розпачу страшного
Простору мало на степах,
На дику смерть — нема кайданів,
На горе... — сили у словах?!
О чом громів і власти Бога
Не дано нам в страшну цю мить?!...
...Не дано нам... і тільки змога
Є серце з розпачу розбить!!!
