Цю сторінку схвалено
Ви усї — брати Вкраїнцї,
Дїти вбогого народу
І воюєте без зброї
І в годину, і в негоду!
Я несу вам пісню волї
Щоб полекшити страждання,
Я несу вам рокіт хвилї
Й вітру буйного лїтаннє!
Я несу вам вільні співи,
Вільний гомін, подих моря,
І поклін мій з України,
Де вже сходить долї зоря!…
(Крим, 1913).
Увага: В селї Александровское, Іркутської губернїї на Сибірі, в Александровській „ссильно-каторжній тюрмі“, є з десяток або й більше наших людей. Всї вони — Українцї, що в листах до знайомих скаржуть ся на відсутність українських книжок, та що немає в них рідних часописей до читання. Де-котрі з них пороссійщились і бажають аж у тюрмі розпочати навчаннє в рідній мові (своє власне і своїх товаришів.) Часом пишуть по-московськи: „мы — Українцы по духу, а по язику — кацапня!“ Сповіщають, що в них взято на перегляд всї книжки, що мались, і що нї з чого вчитись українській мові. Прохають вони їх не забувати. А де-хто з них, уже свідомий, та кохаючий рідний край, пише, що сумує за Вкраїною. Так само листують земляки, заслані й на Вологодщину (північ Россії). Ось що пише один із земляків з Сібіру (лист від 20. VIII. 1909. року):
„Буду прохати Вас, незнайома Українко, може часом згадаєте про нас, або стрінете яку прихильну
