Цю сторінку схвалено
— 26 —
XX.
Кобзарі.
Забуті, обдерті, в старенькій свитинї
Сумними степами ідуть кобзарі…
Незрячі, — вони про свободу співають
І сонце вітають на ранній зорі…
Під хатнїм віконцем, в садочках вишневих,
І в панства лихого, на панськім дворі,
І в дощ, і зімою, заметені снїгом,
Розшукують правду і волю старі…
Шукають слїпії і начеб-то бачуть;
А зрячі сумлїння на нївець звели: —
Знущають ся з піснї, їх кобзи розбили,
Їх думу і слово в полон узяли…
Так чом же злих помста людськая не спалить?
Чом з неба не вбє їх караючий грім?
Чом сонце велике й рожеве свободи
Зненацька не встане над краєм моїм?!…
XXI.
Ой піду я на шляхи широкі.
З буйним вітром в полї побратаюсь,
Гей, хто любить волю, озовися
Вкупі з тим я рабства відцураюсь!…
Я не міг байдужим зоставатись,
