Сторінка:Хуторна поезія.djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Сере́д сіе́і благода́тнёі моло́діжи зъяви́вся Шевче́нко, з голосни́м плаче́м своі́м по нещасли́вій до́лі земля́цькій, и заспі́вав пере́д небожа́тами:

„Сві́те ти́хий, кра́ю ми́лий,
 Моя́ Украі́но!
За́ що тебе́ спліндро́вано,
 За́ що, ма́мо, ги́неш“?…

Спів сей був для не́і во и́стину гу́ком воскре́сноі труби́ арха́нгела. Коли́ гово́рено коли́-не́будь по пра́вді, що се́рце ожило́, що очі загорі́лись, що нач чоло́м у чолові́ка засвіти́вся поломяни́й язи́к, то се було́ тоді́ в Ки́еві.

Тре́ба се зна́ти, що ки́івська моло́діж, про котру́ мо́ва, була́ гли́боко просві́чена святи́м письмо́м; що се була́ моло́діж висо́коі чистоти́ духо́вноі, и що апо́стольство любо́ви до бли́жнёго дохо́дило в ній до энтузия́зму.

Вдохновля́ючись чудеса́ми христия́нськоі про́повіди серед спі́дленого Ри́мського ца́рства, вона́ заві́т Учи́теля благо́го: возлюби́ бли́жнёго твого́, як сам себе́ лю́биш, виповня́ла перш усёго, як и подоба́е, на тих, хто ма́е найпе́рше пра́во зва́тись на́шими бли́жніми. Се були́ до́брі ді́ти своі́х оцці́в и матіро́к, до́брі брати́ своі́х браті́в та се́стер, до́брі, щи́рі дру́зі своі́х дру́гів, незлоби́ві терпели́вці ворогі́в своі́х и ве́льми прихи́льні приятелі́ те́много наро́ду. Но́сячи в се́рці рай любо́ви и благоволе́ння, га́ряче жада́ли вони́ розли́ти сі боже́ственні да́ри всю́ди, де ступне́м ступа́ли и з реча́ми оберта́лися.

Ис сёго́ благослове́нного на ві́ки по́вабу ви́никла іх ду́мка — пропові́дати сере́д просві́щенних пані́в украі́нських визволе́ннє наро́ду с крепа́цтва доро́гою про́світи, ра́зом и христия́нськоі и науко́воі. Яко царі́ в своі́х до́брах, украі́нські пани́ ма́ли тоді́ во́лю и си́лу мужика́ ні́вечити; то ще бі́льше ма́ли во́лі и си́ли шука́ти сере́д