Сторінка:Хуторна поезія.djvu/114

Цю сторінку схвалено

И лу́чче де́мона вмудря́лись
Держа́ть хрище́ний мир в тума́ні.

Брати́! забу́дьмо да́вні чва́ри

Та засвіті́мо сві́тло вку́пі,
Щоб хижаки́ не пирува́ли,
Як звір в ночі́ на лю́дзькім тру́пі.

У них одна́ пеке́льна ра́да,

Дарма́ що, рву́чи нас, гризу́цця:
Щоб не дові́далась грома́да,
Звідкі́ль іх ла́сощі беру́цця;

Щоб не обу́рилась темно́та,

Заслі́плені роскри́вши о́чі:
Чого́ на мир така́ тісно́та
И тьма у день, мов серед но́чи.

Шкода́ мече́м нам воюва́ти:

Бо ди́ка си́ла си́лу ди́ку
Ехи́дно ста́не викли́кати
Сере́д торже́ственного кри́ку

За ві́ру, за царя́ й Россі́ю,

Аж по́ки знов на со́тню ро́ків
Запре́ в ярмо́ наро́ду ши́ю,
Пому́чивши ёго́ проро́ків.

Ні, сві́тла, сві́тла, більш нічо́го!

Сим ви́зволим сліпо́го бра́та:
Не бу́де суесло́вить Бо́га,
Не ста́не вихваля́ти ка́та.