Сторінка:Хуторна поезія.djvu/113

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
XXV.
 
ЭПИ́ЛОГ.
 

Сей же есть судъ, яко свѣтъ пріиде въ міръ, и возлюбиша человѣцы паче тму, неже свѣтъ: бѣша бо ихъ дѣла зла. Всякъ бо дѣлаяй злая, ненавидитъ свѣта и не приходитъ къ свѣту, да не обличатся дѣла его, яко лукава суть.

Іоанна III, 19, 20.

 

Так му́за хуторна́ незна́на,
Во и́мя Бо́га всеблаго́го,
И до Ляха́ озва́лась па́на,
И до слуги́ ёго́ лихо́го,

 

 
И до того́, хто си́ту ла́пу

Ссав у берло́зі со́тні ро́ків,
Хто проклина́в свято́го па́пу
Сере́д своі́х святи́х проро́ків,

 

 
Котрі́ „Анти́христа“ цура́лись,

Свого́ сопе́рника в обма́ні,