Пора́ сказа́ти и про те, що ми тве́рдо памята́ли сло́во св. Павла́: „Бра́ттє мое́, не бува́йте ді́ти ро́зумом. Бува́йте ді́тьми се́рцем, а ро́зумом — доро́слі.“ Нече́стє ми́ра сёго́ и сліпе́ де́споцтво на́ших Пила́тів-иге́монів, на́ших злочести́вих кни́жників и страшни́х свое́ю поту́гою фарисе́ів ми зна́ли. Тим и не було́ між на́ми нія́кого пи́саного стату́та, догово́ру або хоть конспе́кта на́шоі спасе́нноі робо́ти. Деви́зом на́шого пропові́дування ста́лося: „Бува́ймо невлови́мі, як во́здух“.
Так прова́дили ми на́ше діло́, в благода́тній ти́хості, до ро́ку 1845го. В осени́ 1845го ро́ку, я розлучи́всь ис ки́евськими апо́столами наро́днёі свобо́ди и переі́хав на слу́жбу в столи́цю.
Щасли́ва до́ля звела́ мене́ бли́зько з найкра́шчою, мо́же, люди́ною, яка́ була́ тоді́ в роси́йськім Вавило́ні, з близьки́м дру́гом Пушкина, Плетнёвим. Не мину́ло тоді́ ще й десяти́ літ од сме́рти Пу́шкина. Ще па́хло ним усю́ди по тому го́роді, котри́й хоть би́ й запа́вся, то жи́тиме вічно в ёго́ животворя́щому сло́ві; а нігде́ так вира́зно и так лю́бо не па́хло Пу́шкиним, як у госпо́ді в ёго найбли́жчого дру́га. Хиба́ в небе́сному ца́рстві було́ б міні́ так до́бре, як було́ коло сёго́ те́плого, чи́стого, ясно́го, коло сёго́ висо́кого и про́стого се́рця. Та не про Плетнёва мо́ва моя́.
Не ма́ючи від нёго нія́коі та́йни, я докомпоно́вував „Чорну Раду“ и ве́льми ча́сто посила́в листи́ до украі́нського апо́стольства. Був я в сих листа́х „невлови́мим як во́здух“: бо й сам Плетнёв остерега́в мене́. Був бо се чолові́к чи́стий, як го́луб, и му́дрий, як змія́. Раз я сказа́в ёму́: „Пе́тре Олекса́ндровичу! (звичайно, не по на́шому) от, ви були́ наста́вником вели́кого кня́зя наслі́дника. Чом ви не зроби́ли з нёго тако́го чолові́ка, як самі́,
