щоб у нас коли́сь царюва́в такий толера́нт, як ви“? Ви́слухавши се наі́вне пита́ннє, аж россе́рдивсь на ме́не испові́дник Пу́шкина (так мо́жна ёго́ велича́ти). „Ах, ви мечта́телі“! гі́рко промо́вив, шчервонівши од благоро́дного гніва́. „Ви й сёго́ не зна́ете, що, тим ча́сом, як я годи́ну чи дві з ним бесі́дував, під двери́ма стоя́в уже́ деся́ток чорті́в, и він од ме́не перехо́див до них у лабе́ти“!
Ма́вши пора́дника, що розмовля́в зо мно́ю як ба́тько с си́ном про вся́ку столи́чну вся́чину, був я в своіх листа́х спра́вді невлови́мим як во́здух; та вони́ ди́хали восто́ргами ева́нгельского блаже́нства, котри́х лука́вий мир опа́суецця, и, як тепе́р ба́чу, були́ ще дале́кі віт тіе́і зміі́ноі му́дрости, котру́ вели́кий серцеві́дець запові́дав лю́дям чи́стим и ти́хим, як го́луб. На мою́ біду́, дові́давсь я, або́ лу́чче сказа́ти догада́всь ис корреспонде́нціі, що мое́ ки́евське бра́ттє щось компону́е собі́ и́нше, ши́рше и небеспе́чнійше од на́шоі первохристия́нськоі комму́ни. Гаря́ча моя́ прихи́льність до них дава́ла міні́ пра́во ім дорека́ти и присво́ювати собі ні́би яку́сь над ними́ зве́рхність. Пи́шучи в Ки́ів у такі́м гаря́чім то́ні, я вия́влював себе́ аж на́тто вира́зно перед людзьки́м нече́стєм, чи то зако́нним беззако́нством.
Листи́ моі́ сёго́ найщасли́вшого пери́оду мое́і жи́зні, опини́вшись навпо́слі у прему́дрого генера́ла Ду́бельта, на котро́му виіжджа́в ще премудрі́йший граф Орло́в, привели́ іх обоі́х до инквизиці́йно розу́много до́мислу: що я пъя́вся до гетьманува́ння на Вкраі́ні, — що я був а́льфа и оме́кга знакоми́того това́риства свя́тих браті́в Кири́ла и Меѳо́дия, котре́ моі́ кия́не без ме́не собі́ скомпонува́ли. Ще, на біду́ собі́, жарту́ючи старосві́ччиною, и́ноді я підпи́сувавсь руко́ю вла́сною. Шкода́ було́ прави́телям росі́йського ро́зуму дово́дити, що сі слова́ були́ те саме́,
