Як іі́ ні назива́ймо, а підляга́ти ій, мов бесслове́сні звіря́та, не му́симо. Бо коли́ ми диву́емоеь, як се на́ші пре́дки так необа́чно збі́гли пі́ною с кипу́чоі украі́нськоі жи́зні, то неха́й же хоть нас на́ші пото́мки не доко́рюють ма́рним шумува́ннєм.
Ті́лько легко́духам здае́цця, що на́ша си́ла ніщо́ супроти́в тіе́і си́ли, котра́ ри́не на нас из високо́стів госуда́рнёі вла́сти, мов яка́ Ніакга́ра, грімлячи́, кру́шачи, слі́плючи и тума́нячи. Аж два царюва́ння сплямо́вано вже гаше́ннєм на́шого ду́ха. И хиба́ ж ёго́ вга́шено? Хиба́ ж ми злили́сь ув одну́ на́цію ис „правосла́вним“ Моско́вським ца́рством? Не ті́лько не злили́сь, а ста́ли від нёго, черес те наси́льство, ще да́льше, ніж були́ коли́сь від По́льского католи́цького королі́вства.
Черес те наси́льство и тира́нство, ми ті́лько зрозумі́ли ро́зумом и поба́чили очи́ма, скі́лько ми втра́тили неоплати́моі си́ли, піддо́брюючись Москале́ві.
Ми вже не ма́емо свои́х церко́вних іера́рхів. Задля́ госуда́рнёі моско́вськоі полі́тики, вони́ нас изра́дили так са́мо, як изра́дили коли́сь задля́ полі́тики по́льскоі.
Не ма́емо вже и свои́х сано́вників: бо й сі відбі́гли нас тим же ро́бом, що й на́ші Остро́зькі, Вишневе́цькі и т. д.
Не ма́емо ні свого́ украі́нського трибуна́лу, ані свого́ звичае́вого пра́ва.
Не ма́емо ні тако́і це́ркви, котра́ підляга́ла б суду́ грома́дзькоі со́вісти, ні тако́і шко́ли, котра́ вихо́вувала б на́ших діте́й згі́дно з ду́хом на́ціі.
Не ма́емо на́віть рі́дноі пре́сси, котра́ б не дава́ла націона́льній мо́ві ми́ршавіти під на́пливом чужо́і, и освіжа́ла б ду́ха наро́днёго серед на́шого безголі́въя.
