ки́й невміру́щий о́рган, як поэт Пу́шкин. Вели́чня зроби́лась Москва́ не одніе́ю стихи́йною си́лою. Здава́лось би, нам подоба́ло втону́ти у тому́ вели́ччі, зни́кнути в блискави́чному ся́еві всеросі́йськоі сла́ви, стопи́тись ув оди́н мета́л из Москво́ю серед страше́нного огню́, котри́м вона́ пали́ла зе́млю и во́ду, перекува́тись у щось неодмі́нне во ві́ки під залі́зним ці́пом тіе́і ба́би яги́, що в на́шій ка́зці куе́ москалі́в на мідяно́му току́, покрепля́ючи си́лу реше́тами карте́чи.
Москва́ ви́росла яки́мся ди́вом перед очи́ма в Исто́риі. Про нас, що помогли́ ій зня́тись од землі́ аж під не́бо, ніхто́ й не зга́дував, прославля́ючи іі́ царі́в та геро́ів. Нас мов би ніко́ли не було й на сві́ті…
Аж ось, са́ме піт ту вели́ку годи́ну, як засия́ла по́вним сві́том невміру́ща сла́ва Пу́шкина, найкра́ща сла́ва, яко́ю мо́же велича́тись на́ція, — у нас на Вкраі́ні, сере́д забу́тих степови́х моги́л, мужи́цька мо́ва підняла́сь из нече́вля до високо́сти всенаро́днёго жалю́, плачу́, підняла́сь до пого́рджування вели́кою горди́нею и до погро́жування вели́кій поту́зі.
То пра́вда, що в нови́х кобза́рських спі́вах було́ бага́цько сліпо́го буя́ння, як и в геро́йських по́двигах тих варя́гів, що руйнува́ли Болга́рщину и Византі́ю, як и в гайдама́цькім завзя́тті тих козакі́в, що розбива́ли по Чо́рному мо́рі христия́нське купе́цтво заодно́ з бесурме́нським, а до́ма плідрува́ли ру́ські своі́ городи́ тата́рським ро́бом. Ті́лько ж бо славя́нська интеллікге́нція не занедба́ла піснотво́рнёго кге́нія через ёго́ недо́свід. Ши́роко від Петербу́рга до се́рбського Білгра́да, а від се́рбського Білгра́да до че́ськоі Пра́ги розлила́сь на́ша нова́ пі́сня, и на́віть чужомо́вня Евро́па дові́дувалась черес пе-
