Сторінка:Хуторна поезія.djvu/17

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Сам Шевче́нко зроби́всь не тим, яки́м я ёго́ поки́нув, і́дучи з Украі́ни. Се вже був не кобза́рь, а націона́льний проро́к. Восто́рженому ща́стєм, нау́кою и поэзіею, міні здава́лось, мов би пере́д на́ми ста́лося те, чого́ дозна́в на собі́ ветхозаві́тний посе́л Госпо́день, — те, що́ змалюва́в нам, по ёго́ сло́ву, таки́й же вели́кий, як и сам Шевче́нко, кге́ній сло́ва:

„ . . . . . . . . . . . .
И онъ къ устамъ моимъ приникъ,
И вырвалъ грѣшный мой языкъ,
И празднословный и лукавый,
И жало мудрыя змѣи
Въ уста замершія мои
Вложилъ десницею кровавой.
И онъ мнѣ грудь разсѣкъ мечемъ,
И сердце трепетное вынулъ,
И угль пылающій огнемъ
Во грудь отверзтую водвинулъ.
Какъ трупъ въ пустынѣ я лежалъ,
И Божій гласъ ко мнѣ воззвалъ:
Возстань, пророкъ, и виждь и внемли,
Исполнись волею моей!
И, обходя моря и земли,
Глаголомъ жги сердца людей.“

Ки́евська интеликге́нція, лу́чче сказа́ти плодю́ща іі́ части́на, обгорта́ла украі́нського ба́рда глибо́ким почита́ннєм. Для ме́не ся́ево ду́ха ёго́ було́ чи́мся надприро́днім…