кутува́ти гріх щерба́тоі Тара́савоі до́лі. Энтузія́стка рі́дного сло́ва носи́ла в німі́й душі́ своі́й чолові́чню иде́ю сёго́ вели́кого сло́ва. Недо́вго ду́мавши, вона́ тут же предложи́ла до по́слуги кобзаре́ві-перебе́нді усе́, що́ ма́ла, усю́ свою́ худо́бу, уве́сь свій скарб. Зрекла́сь для нёго на́віт и того́, чого́ найва́жше зрека́тись же́нщині. Оди́н из ветхозаві́тних прему́дрих люде́й, догле́джуючись до таемни́ць приро́ди лю́дзькоі, покли́кнув так „Забу́детъ ли невѣ́ста красоту́ свою́, дѣ́ва — мони́сты пе́рсей“? От же немо́жня річ для Сио́нськоі дще́ри ста́лася мо́жнёю для дще́ри Украі́нськоі.
Була́ вона́ са́ме тогді неві́стою чи „молодо́ю княги́нею“, и предложи́ла тому́, хто оцѐ пи́ше, оберну́ти все іі́ ві́но на те, щоб Шевче́нко прожи́в за гряни́цею три го́ди; а ві́ном іі́ були́ жемчуги́, кора́лі, нами́ста, сережки́ й персні́, що перехо́вувались у роду́ ще, мо́же, ш ча́сів Вели́коі Руі́ни по́льскоі, да три ти́сячі рублі́в гото́вими гроши́ма. Пра́вда, що „молоди́й князь“ був собі́ на всю гу́бу пан, и ба́йдуже було́ ёму́ про те ві́но.
Зостава́лось ті́лько нахили́ти поэта до приёму тако́го при́носу. У сёму́ дражли́вому ді́лі спусти́лись на ме́не.
Са́ме того́ часу́ де́які пануви́ті земляки́ ви́старали у мини́стра для Шевче́нка мі́сце профе́сора живо́писі при всеучи́лищі Св. Влади́мера. Лю́бо прийня́в Шевче́нко віта́ннє мое́ с тако́ю перемі́ною ёго́ коза́цького по́буту. Нічо́го так не хоті́лось тіма́сі, як зачепи́тись на життє в Ки́еві, и вже мечта́в про яку́сь живопи́сну акаде́мию на Вкраі́ні, про яќесь ца́рство пла́стики украі́нськоі. Бо він тогді́ більше дбав про пла́стику, ніж про саму́ поэзію. Ще й сам не знав, куди́ и як дале́ко сягоне́ ёго́ іеремі́евське пророкува́ннє. Бі́льше зна́ли се або́ чу́ли душе́ю ми, ніж вели́кий кобза́рь наш.
