Веселючи́сь уку́пі з ним ясни́ми перспекти́вами украі́нського ду́ху, поча́в я жалкува́ти, що він у Ки́еві, я́ко арти́ст, бу́де самітнико́м, и що самі́тность не дасть ёму́ розви́нути худо́жницького смаку́ свого́ до по́вноі по́вні.
„Не по чім и бъе, як не по́ голові“! відказа́в Тара́с, насу́пившись, и міцно сту́кнув по які́йся товсте́лезній кни́зі своі́м кулако́м, ду́жим, як у кгладиа́тора.
Тогді́ я сказа́в ёму́ про́сто, що коли́б він здобу́в собі худо́жницький па́шпорт за гряни́цю, то гро́ші бу́дуть видава́тись ёму́ ви́давцем, як ис царсько́го ска́рбу, три го́ди, а скарбівни́чим бу́ду сам я, неха́й ті́лько дасть сло́во не допи́туватись, звідкіля́ сі гро́ші взяли́ся.
Почу́вши се, Шевче́нко зраді́в як дити́на, простоду́шно и поэти́чно. Лю́бо міні́ було́, що се ёго́ й не здивува́ло. За́раз поча́в міркува́ти, як роздобу́ти ху́дожницький па́шпорт. Були́ тогді́ в нас між пана́ми такі́ лю́де, тут підложи́ли б своі́ ру́ки під вели́кого кобзаря́. Спра́ва була́ не морокува́та.
Ве́льми щасли́вий и восто́ржений, яки́м ще не бува́в ніко́ли, ви́іхав Тара́с ис Ки́ева в Черні́говщину, щоб позбіра́ти доку́пи своі́, як він звав, шпаркга́ли. Бо, туля́ючись по Вкраі́ні козако́м-арти́стом, поки́нув не в одно́му па́нськім дому́ своі́ руко́писі.
Чи так міні́ здава́лось у мое́му вла́сному ся́еві ща́стя, чи й спра́вді так ре́чі стоя́ли, на́ші пани́ — беручи́ іх огу́лом — були́ тогді́ яко́сь бі́льше схо́жі на люде́й, ніж опісля́, як роспочала́сь украі́нська мартироло́гия. Поэтові жило́сь між ними́ незгі́рш, дарма́ що вони́ рі́дко поде́куди розумі́ли, що воно́ таке́ за проя́ва! Оце́ ж, кочу́ючи тепе́р, уже зімо́ю, від куреня́ до куреня́ и від буди́нка до буди́нка, Шевче́нко опини́всь на весі́ллі в тіе́і само́і Украі́нки, що поже́ртвувала свое́ ві́но на коха́ннє
