у те́мному лу́зі, серед черво́ноі кали́ни, а не в зі́мнёму за́хисті серед наро́ду. И, ско́ро вмовка́в, за́раз ёго́ блага́ли ще заспіва́ти, а він співа́в и співа́в, лю́дям на вті́ху, а собі́ само́му ще й на бі́льшу. Ти б каза́в, звсели́вся поэт гірко́го плачу́ и доко́ру, що знайшо́в modus vivendi з очужі́лими земляка́ми, що знайшо́в modus животворя́щоі розмо́ви с ти́ми людьми́ на Вкраі́ні, до котри́х поклика́в у своі́м посла́нні до ме́ртвих и живи́х и ненаро́жденних:
„Уми́йтеся, о́браз Бо́жий
Багно́м не скверні́те;
Не дурі́те діте́й сво́іх,
Що вони́ на сві́ті
На те тілько, щоб панува́ть“…
Душа́ поэта, объяви́вшись посере́д чужо́го ща́стя своім ща́стєм, оберну́ла весі́ллє покло́нниці ёго́ вели́кого тала́нта в націона́льну о́перу, яку́, мо́же, ще неско́ро чу́тимуть на Вкраі́ні. И всіх більш роскошува́ла не́ю щасли́ва своі́м таемни́чим по́двигом „молода́ княги́ня“…
Проща́ючись иш Шевче́нком, вона́ подарува́ла ёму́ на спо́мин ще оди́н дороги́й клейно́т, найдоро́жший з усёго́ добра́, яке́ ма́ла коли́: свою́ вінча́льну кві́тку. Сим задуше́вним подару́нком вона́, в ми́слях своіх, знаменува́ла на нім и віта́ла єго́ гряду́ще вели́ччє, котро́го так га́ряче жада́ла для ща́стя Украі́ни.
Тут кінча́ецця весі́ллє и роспочина́ецця по́хорон. Провозві́снику и пе́рвому геро́ю справде́шнеі свобо́ди украі́нськоі, не тако́і, я́ко́і допевня́лись козаки́, гото́вилось те саме́ по́прище, до котро́го довоюва́лись завзя́ті вороги́ завзя́тих ёго́ пре́дків:
„Wyzwanie przyszle mu szpieg nieznajomy,
Walkę z nim stoczy sąd krzywoprzysiężny;
