Цю сторінку схвалено
Уме́рла ти в своі́й весні́ роскі́шній,
Закри́ла я́сні о́чі, скла́ла ру́ки.
Поби́в моро́з и твій перво́цвіт пи́шний,
И ти нелю́дзькоі дозна́ла му́ки.
Уме́рла, — мо́же ж, на твоі́й моги́лі
Цвіте́ кали́на, соловъі́ співа́ють?
Ні! всю́ди ме́ртво; ті́лько в домови́ні
Тебе́ неси́ті че́рви розъіда́ють.
Уме́рла ти в своі́й красі́ роскі́шній,
Пога́сли о́чі, знемогли́ся ру́ки.
Оце́ роба́цтво — ввесь твій плі́д вели́шній,
Твоі́ сино́ве, до́чки и уну́ки!
Оце́ твое́ наслі́днєе пото́мство,
Твоя́ свята́я па́мять, ві́чня сла́ва, —
Мерзе́не, як ехи́дне віроло́мство,
Гидке́, як зра́да підступна́, лука́ва.
Вони́ в тобі́ взяли́ нача́ло жи́зні,
Тебе́ й гризу́ть, аж по́ки догризу́цця
До тих оста́нків, що у матери́зні
Ні на́ що вже ніко́му не здаду́цця.
Тогді́ поче́знуть, як мара́ нікче́мна,
Без о́бразу, без на́зви, без озна́ки,
Жиді́вське смі́ттє, пі́дла грязь корче́мня,
Само́жери, мизе́рні гайдамаки.
Ти ж, паньмату́сю, перед Бо́гом ві́чним,
Мов перед со́нцем ра́няшня роси́на,
