Сторінка:Хуторна поезія.djvu/95

Ми грішимо́ тепе́р не так широ́ко,
И сла́виці своі́й нічи́м не вшко́дим:
Не зу́здрить нас чуже́ на вчи́нку о́ко;
Тихе́сенько, мов кошеня́тка, хо́дим.

Та фо́кус наш промі́ння не збіра́е:
Бо всю́ди тьма и мо́рок поголо́вний;
Раби́ есьмо́, и ра́бськи забавля́е
Наш ум язи́к письме́нників злосло́вний.

Мов кажани́ о пі́вночі вжахну́лись,
Прото́пласти гидкі́ чорті́в крила́тих,
На ся́ево твое́ вони́ метну́лись
И в золоті́ твоі́ вчепи́лись ша́ти.

Не ди́влячись, де чо́рне и де бі́ле,
Тебе́ круго́м ся по́твар сплямува́ла;
Що зни́щила еси́ гніздо́ оси́не,
„Вовчи́цею голо́дною“ взива́ла.

„Вовчи́цею“ для людоі́дів кля́тих
И „во́рогом“ для кровопи́йців лю́ду
Була́ еси́: се бу́де памята́ти
Культу́рний мир до ві́ку и до су́ду.

Розбо́ями й руі́ною неси́ту
Гадю́ку за Поро́гами ти вби́ла,
И го́лову ехи́дно ядови́ту
Залі́зною пято́ю роздави́ла.