просто й отверто. Та це не подобалося Мустафі. Він зморщив брови і сказав:
— Ти, хлопче, зухвалий; як ти до мене відзиваєшся?
— Хіба ж ви не людина?
Мустафа плеснув у долоні.
Ввійшов потурнак наставник.
— Цього зухвалого джавра випарити і до конюхів дати!
Потурнак схопив Павлуся за руку й повів удолину.
— У тебе, хлопче, загострий язик; гляди, щоб не врізали…
Надолині в челядній вибили Павлуся так, що аж кров текла із спини. Хлопцеві текли сльози з очей, але закусив губи до крови, і не видав ні одного стону. Він сів на землі і трясся всім тілом. Ось попався… Думав собі, що буде цілком інакше, а воно он як. До нього приступив земляк Остап:
— Що ти, небоже, йому сказав, що тебе били?
— Нічого. Підмовляв мене на бусурменську віру, та я не хотів… Я говорив з ним, як з людиною, а то звір.
— З ними не можна просто балакати, як з нашим братом; з ним треба хитрити, низько кланятись… Що ж ти сказав?
— Я сказав, що як мені буде зле, то втечу.
