Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганні не сказав, щоб її не лякати.
Як би так лубенському полковникові впало на думку втопити Мустафу, або голову йому відрубати, тоді й їм було б амінь.
Ганна хотіла розповісти Павлусеві свої пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище і, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед.
Татари пігнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нічого не помогло. Мусіла сама взяти віжки в руки й поганяти.
Девлет-ґірей стояв на ґалерії і вижидав гостей.
Павлусь зняв шапку і став здалека до нього вимахувати.
— Невже ж то ця дівчина так на коні сидить? Справді лицарський народ ті козаки, — говорив ґірей до свого завідувача.
Молоді позіскакували з коней і пішли до світлиці.
Вклонилися, а Павлусь заговорив так:
— Могутний лицарю Девлет-ґірею! Приносимо тобі добру вістку за твого славного сина Мустафу. Це моя рідна сестра; вона його бачила на останку. Звели її ласкаво запитати, хай сама розповість.
