Девлет-ґірей почав її випитувати по-татарськи.
Ганна оглянулась на брата, що нічого не розуміє.
— Питай її ти! — каже до Павлуся.
Павлусь став її питати по-українськи. Вона відповіла, як чула від нього, а Павлусь розповів це по-татарськи.
— Добре! — каже Девлет-ґірей. — Я зараз посилаю послів з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете моїми гостями. Коли ваші вісті справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж… — він не договорив, бо сам налякався слів, які мав сказати.
— Та тепер житимете трохи по-нашому. Дівчина піде між жінок до гарему. Не годиться і закон не велить, щоб дівчина в цім віку ходила з відкритим лицем та й балакала хоч би з братом.
Павлусь і Ганна подивились на себе з жалем, що їх розлучали знову.
— Хіба ж не можна нам і слова промовити з собою, хоч би через заслону? — заговорив Павлусь.
Він чув, як його корч за горло хапає…
— Можна, але здалека…
Розійшлися. Її повели між жіноцтво, Павлусь пішов до своєї кімнати щасливий тим, що йому Бог позволив дожити.
