єте? Коли хочете, оставайте з нами. Прийміть нашу віру, я вас за своїх дітей прийму.
— Спасибі тобі, могутній пане. Нічого не бажаємо, лиш волі… Пусти нас…
— Хіба вам зле в мене?
— Нам тут добре, та за Україною нам сумно… Хочемо своїх бачити…
— Хай буде по-вашому! Їдьте до дому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обійме, тому й не жити більше. Будьте ще моїми гостями.
— Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас подорозі татари не чіпали.
— Авжеж, дістанете грамоти й охорону, поки до своїх не доїдете.
— Тепер, коли ти свобідний, подай мені руку, мій друже! — сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. — Мені вже розказували, який ти славний козак… Та одне скажи мені: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозі?
— Ось я це й хотів сказати — говорить Павлусь. — Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти її казав шукати. Без цього не бачити б мені її більше.
— Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! — каже мірза, всміхаючись. — Ну, я тобі це вибачу, подай мені свою руку!
