Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Він прокинувся від гамору, що счинився на подвірю. Пішов до вікна подивитися. Це Девлет-ґірей вернувся з сином. Павлусь пізнав Мустафу зараз. Він сидів бадьоро на гарнім коні й усміхався до батька, що аж сіяв з радости.
„Бач, який тепер бадьорий!“ подумав Павлусь. „А на аркані у Непорадного то кривився, начеб лісницю вкусив… А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортові сини! Колись я з вами ще стрінуся“…
Та зараз стало йому соромно тих слів. Це не гарно. Ось той Девлет-ґірей так поводився з ним, як із сином, а він йому відгрожується…
„Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене христіянським псом, як інша уся та погань татарська… Чого вони нас зачіпають? Хіба ми їм заваджаємо? Ні, ні, ми ще стрінемось!…“
Павлусь погрозив до вікна кулаком.
В тій хвилині його прикликали до Девлет-ґірея. По дорозі стрінув Ганну. Її теж туди вели.
Стали обоє перед ханом, що держав сина за руку, наче б лякався, щоб його знову не забрали.
— Ви сказали правду, тепер я хочу додержати моє слово і нагородити вас. Чого бажа-
