нам заподіяв… Чорт їх бери усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас помучили… Пождіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди може й нераз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар… Пождіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не то що…
Так міркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворі вже смеркало. Пішов до своєї кімнати і ліг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не міг. В його голові гуділо, як у млині. Думка думку переганяла, усе до купи перемішувалося…
Що буде тепер? Чи вертатися їм зараз таки, чи переждати до весни? Взимі на степу небезпечно. Можна цілу юрбу вовків зустрінути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити між татарвою. Та коли б хоч в одній хаті з Ганею! А воно й тут ті дурні звичаї не дають…
А що було б, якби татарин не вдержав слова та не хотів пустити на волю? Правда, їм цього не обіцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути більше добро, як свобода?
Якби татарин не пустив їх на волю, але задержав, тоді Павлусь убє сестру, татарина проколе ножем. Хай його тоді повісять, або кіньми розірвуть… всеодно…
Він сердився, поки не заснув…
