— Із Спасівки… Татари розграбили, спалили, людей вимордували, мою маму, тата й діда вбили, сестру взяли… — Хлопець скривився до плачу і став дрижати на тілі, як у пропасниці…
— На тобі, хлопче, глоток горілки, заспокійся, засни, все буде гаразд… біля мене ти безпечний…
Павлусь послухав і перестав дрижати.
— Багато було поганців?
— Багато, дядечку, ціла хмара. Вони підпалили село з чотирьох кінців; люди вийшли з хат: вони тоді ловили, страшно було, ой як страшно… Сестру Ганусю взяли… — і хлопець знову став дрижати й плакати…
„Нерозумно я чиню!“ подумав Непорадний: „Я його лише дратую цими питаннями, а воно знеможене, слабе; хай спічне, то згодом усе розкаже“…
— Егеж, хлопче! Козакові соромно плакати: Виростеш, козаком станеш, тоді й засоромишся. Ти заспокійся, проспись… Кажу тобі, ти в мене безпечний, як у Бога за пазухою. Не я сам тут, інші прийдуть, буде нас більше, безпечніше. Цить бо!
Непорадний почав своїми грубими руками загортати хлопця кожухом з усіх боків.
Павлусь знову заспокоївся і став засипляти… Непорадний підвівся потихеньку з землі й
