пішов до ватри. Каша вже кипіла. Він підмішав її і вкинув добрий кусник сала…
Він задумався… Тож саме тоді, як він отут спав, татарва різала народ хрищений. Боже, Боже! Як воно буває на світі; одному добре, весело, а іншому біда та смерть… Тепер нагадав Непорадний про Павлусевого коня. Кінь стояв біля вороного і хрупав траву. Непорадний припняв його і здійняв сідло.
Хоч який Непорадний був сильний, воно видалось йому заважке.
Він став його обмацювати та й усміхнувся…
„Далебі червінці!… о! і таляри… ну дав Бог сироті долю… доброго коня собі вибрав… Ото поганець награбував, а як поховав штудерно… я бачу, що в татарів вартніше сідло, ніж сам кінь з татарином.“
Заніс сідло до своєї лежанки й поклав біля Павлуся, що тепер спав, аж хропів.
„Та щоб лиш татарин не схотів доганяти його із своїми побратимами, поки мої надїдуть… Та нехай! Не дам себе отак нізащо в каші зїсти…“
Знову нагадав кашу й подався туди…
Вороний знову зафоркав на тривогу. Кінь Павлуся рванувся втікати, та припона не пустила, і він став.
Непорадний заспокоївся, бо вороний обер-
