Навкруги царювала тишина. Здавалося, що тепер від променів сонця степова трава з собою розмовляє, бо щось заєдно в ній бриніло, як це буває в літню спеку.
Непорадний, звернений головою в сторону Спасівки, завважив незадовго, як захвилювала трава, а далі побачив татарина на коні. Татарин їхав поволі та все розглядався за слідами, куди рано переїжджав Павлусь. Від того часу потоптана трава попідносилася, роси не стало і слід позатирався. Тому татарин так помалу проїхав ту просторінь, яку Павлусь минув ще рано.
Непорадний скрився в траву, аби його не видко було й пильно зорив за татарином. Коли цей наближився до могили, Непорадний держав уже на поготові рушницю…
Татарин приїхав аж над саму річку і зліз з коня…
„Тепер пора“, подумав Непорадний і почав прицілюватися…
