сівку, то як нас є 51, ледве чи вийшов би один живий.
— Правда твоя, діду, правда…
— Це би все гаразд розвідати, а тоді, як можна, так помагай Боже! Коли ж покажеться, що ні, так годі зачинати, бо було б нерозумно йти так на заріз, як з цього нічого путнього не вийшло б… Вам би насамперед розвідати…
— Пішлімо кількох… Добре, гарно!
— А друге діло таке: наші коні хай спочнуть. Цілу ніч їхали, знемоглись, відпочити треба бодай до полудня. Татарин, навантажений добичею, лізе як рак. Його не штука здогонити, хоч би й завтра, не втече!
— Отак і зробимо — гукали козаки: Спочнемо, а відтак побачимо…
Всі пристали на те, що говорив дід. Вони напоїли коней і полягали в траву, декому по пояс…
За той час дід Панас перевязав якслід рану Павлусеві й ліг біля нього. Павлуся нагодували кашею, і він заснув знову…
Один Непорадний лишився на сторожі. Поклався на могилі з рушницею й закурив люльку…
Сонце підходило вище й почало припікати. На небі не було ні хмаринки, а ті, що зраня підносилися з нічної роси, позабирав вітрець і поніс далеко.
