обмивав йому кров з лиця. Татарин закляв по-татарськи і заскреготав зубами.
Дід Панас знав татарську мову й каже:
— Послухай, небоже. Хочеш бути живий, то говори правду, про що тебе питатиму, а то буде з тобою лихо. Козаки не знають жартів. Не те, щоб тебе вбили, та ще мучитимуть поперед.
Татарин знову став злитися і страшно проклинати.
— Що він каже? — питали козаки.
— То ж то й біда, що нічого не каже… Ти мені кажи зараз, кілько вас було цеї ночі у Спасівці і де тепер твій кіш буває?…
Татарин ні слова, лише відвернув голову набік…
— Ану, що промовить, коли гарненько попросимо!— говорив один козак, наближаючися з розпаленим залізом: — Я заздалегідь приладив. Трохи припечемо пяти, так скаже, усе виспіває. Подержіть, хлопці, ноги.
Козаки підняли татаринові ногу в гору…
— Не дай пекти ноги, — каже татарин до діда, — я все скажу.
— Лишіть його, хлопці! — каже дід: — Ну, говори, а не дуже бреши!…
— Ми були цеї ночі в Спасівці. В нашому загоні було 400 люда. Ватажкував наш славний Мустафа-аґа, син Ібрагіма, ханського девлетґі-
