— Нема що говорити, а треба пристати! — каже дід Панас: — Хай буде один ватажок, бо де дві ґаздині, там хата неметена. Сотника Недолю я добре знаю й кажу, що славний козак…
— Хай буде й він, аби добрий! — гукали козаки.
Недолині козаки пустили своїх коней у річку, а відтак поприпинали пастися.
Недоля, узявши Тріску й діда Панаса під руку, пішов з ними на могилу порадитись.
Тимчасом козаки забавлялися з татарином. І між ними були такі, що знали по-татарськи.
Татарин просив їсти. Йому розвязали руки, дали чарку горілки й піднесли казанок з кашею. Татарин був голодний, як вовк, і жваво напихав в себе кашу. Тепер стало йому весело і він став розмовляти…
— Може тобі показати того хлопця, що ти за ним гнався?
— Ану, покажіть…
— Павлусю, ходи сюди!
Павлусь, побачивши татарина, задрижав на тілі… Не хотів йти…
— Ну, ходи, не бійся, він тобі нічого не зробить тепер, — підбадьорювали його козаки.
Павлусь дивився заляканими очима на татарина.
Татарин махав до нього рукою й усміхався.
