Козаки і їх коні такі були знеможені, що тепер не можна було гнатись за татарами, що над Самарою кошем стояли. Недоля велів вишукати ранених та збирати побитих, щоб їх відтак похоронити по-козацькому звичаю. Тепер кожний мав свою роботу. Одні збирали козацьких трупів в одне місце, інші копали велику яму, треті перешукували татар, інші знову пильнували коней. Найбільше роботи мав тепер дід Панас.
Засукавши по лікоть рукави, він ходив від одного раненого до другого і перевязував рани.
Коли вже смерклося, робота йшла при ватрі довго вночі.
В козацькому обозі гомоніло ще. Козаки, розставивши вартових з усіх боків, кінчали свою роботу. До Недолі приблизився Непорадний.
— Пане сотнику, в мене татарський бранець…
— Чи цей з розбитим носом? Чорт його візьми, невеликий тепер з нього хосен.
— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже — обзивається дід Панас.
— Та візьми собі його…
— Та в мене ще другий бранець — каже Непорадний.
— Якого біса тобі з бранцями воловодитись?
