— Ба, а мій окуп? — каже Непорадний. — Це мій бранець…
— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковникові, що окуп прийде козакові Семенові Непорадному… Тобі, Семене, так краще буде, як возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.
— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: „воловодитись з ним, годувати, пильнувати“…
— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось з гурту.
— Ну, прощай, пане аго! — говорить Семен татаринові. — Поклонись гарненько твому батечкові… Ось забув, як його величають, та чорт його бери… вже ти на мене сердься… воєнне, знаєш, діло — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибіг, що ти мені, а не кому іншому дістався.
Усі козаки реготались, аж за боки брались.
— Цей татарин для нас важніший як сьогоднішня перемога — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені дістати якогось визначного татарина. Від нього гадає полковник дізнатися дещо про наміри орди…
На те все дивився Павлусь. Він перший раз дивився очима на битву з татарами. Він побачив те, що дідусь йому розказував і це показалося правдою. Тепер татари не видавалися
