Харциз мовчав.
— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.
Харциз поблід ще більше, тепер йому амінь.
— Егеж, це той Карий! Його ціла Задніпрянщина знає, жінки дітей ним лякають… Ось ти, небоже, знав де охорони шукати!…
— Чи ти скажеш вже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля.
— Я з тебе шкуру зняти накажу.
— Я продав його татарським крамарям.
— Панове молодці, в сідлі ще заховані є гроші, так як були.
— Панове товариші, — питає Недоля, — зробімо над цим безбожником суд. Він відрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджував братів своїх, продавав христіянські діти поганцям. Що йому за це зробити?
— Смерть! — гукали козаки.
Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.
— Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — візьми його і скарай на голову.
Татарин махнув ножем і відрізав голову харцизові. Тоді взяв Карого за ногу й поволік у степ.
Проклін Павлусів здійснився.
